Етапи розвитку інтеграційного процесу

Зона вільної торгівлі - це найперший етап, або стадія інтеграційного співробітництва, на якій країни-учасниці скасовують взаємні торгові бар'єри, але при цьому зберігають повну свободу дій у своїх економічних зв'язках з третіми країнами: скасовують або, навпаки, запроваджують нові мита або інші обмеження , укладають будь-які торгово-економічні договори та угоди. З цієї причини між країнами-учасницями зони вільної торгівлі зберігаються митні кордони і пости, які контролюють походження товарів, які перетинають їхні державні кордони, і як би «відсікають» від пільгового перевезення ту частину товарної маси, що завезена з третіх країн.

Класичним прикладом розвитку зони вільної торгівлі залишається діяльність Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), створеної ще в 1960 році. З 1 січня 1995 року, після вступу трьох з семи що раніше перебували в її складі держав у Європейський Союз (ЄС), до ЄАВТ залишаються чотири країни: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія. Всі вони віддають перевагу практиці укладення двосторонніх економічних договорів і угод, які кожна з них підписує з найрізноманітніших питань з будь-якими державами світу, у тому числі з ЄС.

Митним союзом називається наступна - після зони вільної торгівлі - стадія інтеграційного співробітництва, на якій держави, що утворюють цей союз, йдуть далі, домовляючись не тільки про усунення взаємних торгових бар'єрів, а й про створення єдиної системи зовнішніх торгових бар'єрів і загальних мит стосовно всім третім країнам. У цьому випадку митні служби і органи, що діють на «внутрішніх» кордонах країн-учасниць такого союзу, поступово скасовуються, передаючи свої функції митним службам на його зовнішніх кордонах, які відтепер стають ніби загальними межами єдиного митного простору, що формується цими країнами. Прикладом успішної діяльності такого митного спілки може служити Європейське економічне співтовариство, чи ЄЕС (колишня назва Європейського союзу), яке протягом досить тривалого періоду, починаючи з кінця 60-х років, знаходилося ще саме на цій стадії взаємодії, поступово розвиваючись у бік повноцінного загальному ринку.

Саме на стадії митного союзу починають функціонувати наднаціональні органи економічного угруповання, наділені рішенням країн-учасниць певними координуючими і розпорядчими функціями, а також контрольними правами. Таким чином, має місце добровільне делегування державами деякої частини своїх суверенних повноважень спеціально створеним міждержавним структурам на користь кращої координації і просування інтеграційних процесів. Принципове значення цих особах органів у тому, що їх рішення, прийняті у встановленому порядку, є обов'язковими для виконання відповідними національними організаціями та органами управління країн - учасниць інтеграційного об'єднання (співдружності, спільноти). З подальшим розвитком інтеграційного процесу в міру переходу до наступних, більш високим його стадіях значення наднаціональних органів зростає.

На цій же стадії виникає і загальний бюджет інтеграційного об `єднання, що формується на основі регулярних відрахувань країн-учасниць і використовується для общеінтеграціонних потреб - спільної реалізації намічених цілей співробітництва.

Загальний ринок є наступною стадією інтеграційного взаємодії і характеризується тим, що в ньому беруть участь держави домовляються про вільне переміщення через національні кордони вже не тільки товарів, а й усіх інших факторів виробництва (послуг, капіталів та робочої сили), тим самим завершаяформірованіеобщегориночногопространства.Як прімерамож-але назвати той же Європейського економічного співтовариства, що пройшло в своєму розвитку і цю стадію і тому довгий час носила ще й другу назву - «Загальний ринок».

Однак повноцінне інтеграційне співробітництво не зводиться до самих лише ринкових методів і важелів. Процеси взаємопроникнення національних господарств на всіх рівнях і формування єдиного економічного простору потребують настільки ж різнорівневої та цілеспрямованому регулюванні всієї складної регіональної спільноти - причому засобами не лише державного, але л міждержавного регулювання.Досягнення цієї мети якраз і забезпечується поступовим становленням все більш узгодженої всередині - і зовнішньоекономічної (а потім - і в цілому зовнішньої) політики партнерів, реалізація якої за силою лише потужним організаційним структурам інтеграційного угруповання і вже ніяк не може бути забезпечена за допомогою виключно ринкових методів .

Вища стадія інтеграційного співробітництва (іноді асоціюється з пів вим економічним союзом) передбачає, що держави, в нього вступають, домовляються не лише про взаємне скасування мит або організації взаємних платежів, а й про проведення спільної торговельної, а слідом за нею і загальної економічної політики з відношенню до третіх країн, а також вже й про відому уніфікації всієї своєї державної економічної політики. Крім того, відбувається поступове формування єдиного (цілісного) соціального простору, входекоторого:

зближуються основи проводиться в країнах - членах інтеграційного об'єднання соціальної політики і національних законодавств у частині визначення «базових» для всього об'єднання соціально-економічних гарантій населенню;

починається цілеспрямоване зближення рівнів соціального розвитку різних країн, що входять в дане інтеграційне об'єднання;

створюється механізм певного перерозподілу фінансових ресурсів інтеграційного об'єднання на користь не тільки найменш розвинених країн, що входять до нього, але і їх окремих частин (адміністративних регіонів).

З останнім тісно пов'язано і проведення єдиної регіональної політики інтеграційного співтовариства (об'єднання), основи якої закладаються ще на стадії переходу до спільного ринку. Мета її - поступова уніфікація процесу структурно-технологічної перебудови господарства на всій території інтегруються країн. На вищій стадії інтеграційного співробітництва така уніфікована регіональна політика стає по-справжньому єдиною, включаючи в себе, крім суто структурно-технологічних аспектів, і новий зміст. Мова вже йде про вирівнювання соціально-економічного становища країн-учасниць у цілому і їх адміністративних регіонів, а також про створення умов для розвитку їх у майбутньому як едіногохозяйственного організму.

Крім того, при переході до цієї стадії взаємодії загальна економічна політика по відношенню до навколишнього світу поступово доповнюється і узгодженої зовнішньої політики, що, у свою чергу, надає ще більш широкі можливості взаємовигідного об'єднання сил і засобів сторін в інтересах економічного розвитку. На цьому найбільш високої стадії інтеграційного взаємодії роль наднаціональних органів стає ще більш значущою; всередині їх остаточно завершується процес своєрідного поділу міждержавних влади - на законодавчі, виконавчі та судові органи інтеграційного співтовариства з жорстко окресленими функціями.

В останні роки колись розвивався в лічені кількості регіонів світу інтеграційний процес охопив вже практично всі континенти і субконтиненту і привів до утворення численних регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, більша частина яких проголошує як кінцеву мету своєї діяльності саме вихід на інтеграційну стацій економічного співробітництва. Можна сказати, що сучасний світовий економічний простір все більше перетворюється в певному аспекті в територію, фактично «поділену» на міждержавні інтеграційні угруповання, число яких постійно зростає. До теперішнього часу в світі з різним ступенем ефективності діють близько 90 регіональних (субрегіональних) торговельних та економічних угод і домовленостей. Далеко не за всіма з них стоять міцні, усталені міждержавних об'єднань; в ряді випадків (це особливо стосується спілкам, проголошеним деякими африканськими та латиноамериканськими країнами) інтеграційне співробітництво не просунулася далі паперу, на якому написаний відповідний договір. Наприклад, за даними Світового банку, лише 23 міждержавних об'єднання є по-справжньому інтеграційними за характером реального співробітництва між що входять до них країнами. Тим не менш, можна сказати, що інтеграція на регіональному та субрегіональному рівні стає домінуючою тенденцією розвитку міжнародних економічних відносин, характеризується різноманітністю форм і поглибленням співробітництва в раніше виникли основних угрупованнях. До цього об'єктивно спонукає наростаюча конкурентна боротьба за ринки збуту і джерела сировини, що робить необхідної кооперацію спочатку матеріально-фінансових, а потім і виробничих зусиль держав-сусідів, що дозволяє економити на митних зборах, додаткових витратах виробництва та обігу, а також виступати єдиною силою проти конкурентів на світовому ринку.

На нові рубежі вийшов Європейський Союз, який представляє зараз свого роду еталон розвитку економічної інтеграції. В даний час 12 з вхідних в складу ЄС 15 держав Західної, Північної і Центральної Європи утворили економічний і валютний союз (так звану «зону євро»), який передбачає, крім іншого, проведення скоординованої міжнародної економічної політики; інші 3 країни - учасниці ЄС (Великобританія , Данія та Швеція) з різних причин не увійшли поки в «зону євро». Важлива роль у цій конструкції відводиться саме валютної складової. Введена із 1 січня 1999 року нова єдина європейська валюта - євро повинна поступово повністю замінити в зверненні французькі і бельгійські франки, італійські ліри і німецькі марки, австрійські шилінги й іспанські песети і стати повноцінним платіжним засобом на території Євросоюзу.

Перехід цей має зайняти кілька років і завершиться на початку 2002 року випуском в обіг євро у вигляді банкнот і дзвінкою монети. Розпочав свою діяльність єдиний Центральний Європейський банк із резиденцією у Франкфурті-на-Майні (Німеччина), який повинен стати емісійним центром всього Євросоюзу; центральні банки держав - членів ЄС стануть його філіями. За всім цим, на думку ряду експертів і фахівців, вже проглядаються реальні контури майбутньої західноєвропейської політичної конфедерації.

У середині 90-х років почали діяти два великі об'єднання на Американському континенті - Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), що об'єднала три країни - США, Канаду і Мексику, і торговий пакт «Меркосур» в Південній Америці у складі Аргентини, Бразилії та Уругваю ( згодом до нього приєднався Парагвай), що має кінцевою метою утворення повноцінної зони вільної торгівлі, а згодом - митного союзу. У грудні 1999 року країни-учасниці «Меркосур» оприлюднили заходи з поступового запровадження єдиної валюти. Активізували взаємне співробітництво і країни - учасниці «Андського пакту» (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі та Еквадор).

Одночасно масштабні процеси транстіхоокеанского економічного співробітництва зароджуються в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), де утворена організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Створена 1989 року, це угруповання об'єднує наразі 21 держава, що має вихід до Тихого океану (звідси назва). Серед них - США, КНР, Японія, Росія та ін До теперішнього часу країни - члени АТЕС в сукупності виробляють до 57 відсотків всієї світової продукції, багато в чому визначаючи, таким чином, стан економічного клімату на планеті. Крім того, 1994 року ними прийнята так звана Богорського декларація про лібералізацію взаємної торгівлі до 2020 року. До цього часу передбачається завершити створення найбільшої в світі зони вільної торгівлі по обох берегах Тихого океану, яка б охоплювала системою договорів і угод не менше 50 відсотків усього світового товарообігу.

Безпосередньо в Азії у великий політичний та економічний конгломерат перетворилася Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) у кількості десяти держав - Брунею, В'єтнаму, Індонезії, Малайзії, Філіппін, Сінгапуру, Таїланду, Камбоджі, Лаосу та М'янми (колишня Бірма). Багато з країн цього угруповання аж до кризи 1997-1998 років. демонстрували чи не найвищі у світі темпи середньорічні економічного зростання. Довгий час обмежуючись лише організацією разових заходів щодо полегшення взаємних торгово-економічних контактів, в останній час країни-учасниці серйозно просунулися у виробленні довгострокової моделі інтеграційного розвитку в регіоні, в якості якої визначено побудову «спільного ринку Східної Азії». Учасники щорічного саміту АСЕАН, що відбувся в листопаді 1999 року до столиці Філіппін Манілі, висловилися за поступове і послідовне створення в регіоні митного союзу, спільного ринку і введення «єдиної азіатської валюти» на зразок євро.

З 1995 року робляться спроби відновити висловлювалися ще в 80-і роки ідеї регіональної інтеграції в Південній Азії. Тривалі переговори увінчалися підписанням у Делі принципової угоди про створення Южноазіат ської зони вільної торгівлі, учасниками якої погодилися стати Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бангладеш, Непал та Мальдівські острови. Країни-учасниці домовилися почати взаємне введення ряду митних пільг в рамках преференційного торговельної угоди. У той же час розвитку інтеграційного співробітництва повною мірою в Південній Азії перешкоджають напружені політичні відносини між Індією і Пакистаном.

На Африканському континенті найбільш успішні приклади розвитку стабільних міждержавних відносин, що дозволяють домогтися істотного збільшення обсягів взаємної торгівлі, демонструють преференційна торгова зона для Східної і Південної Африки (ПТЗ) і Конфедерація з координації розвитку країн Південної Африки (САДКК).

На Середньому Сході в 1981 році був створений і функціонує Рада з з співпраця арабських держав Перської затоки (ССАЕПЗ), що включає Саудівську Аравію, Бахрейн, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ) і Оман і званий іноді «нафтової шісткою». Більшість із вхідних у нього країн є одночасно членами Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК), але, на відміну від цього картелю, учасники «шістки» проводять досить ефективну скоординовану політику не тільки з організації видобутку і сбьпа нафти, але і по створенню в регіоні виробничої та соціальної інфраструктури, яка б сприяла формуванню майбутнього єдиного виробничого простору.

Нарешті, в безпосередній близькості від кордонів Росії в 1992 році було оголошено про створення Організації економічного співробітництва і розвитку цін-тральноазіатскіх держав (ОЕС-ЕКО).Ініціаторами його виступили Іран, Пакистан і Туреччина. За задумом засновників, що діяли в перший час дуже активно, в майбутньому передбачалося створення «Центральноазіатського спільного ринку», який, крім трьох зазначених держав, включав би Азербайджан, Казахстан і середньоазіатські країни (колишні республіки СРСР), що входять до СНД.

В ході розвитку міждержавної економічній інтеграції сторони враховують національні, етнічні, культурно-історичні, релігійні особливості народів беруть участь в цьому процесі країн, взаємні державні інтереси, політичні та економічні права, намагаються максимально використовувати переваги, що беруть участь в інтеграційному об'єднанні національних економік з метою поступового створення інтернаціональної господарської спільності, що складається з достовірно рівноправних партнерів. У цьому - основна особливість міжнародної економічної інтеграції як форми розвитку сучасного світового господарства.

В цілому ж і глобалізація світового господарства, і міжнародна економічна інтеграція є різними, які доповнюють один одного сторонами єдиного процесу триваючої інтернаціоналізації міжнародної господ вною життя.Активне включення в процеси глобалізації економіки в цілому і інтеграційні процеси в своєму регіоні стає в наші дні невід'ємною умовою господарського прогресу для будь-якої держави, будь-якої національної економіки незалежно від її масштабів.