Головна Економічна теорія Соціально-трудові стосунки Методи державного регулювання ринку праці

Методи державного регулювання ринку праці

Основними суб'єктами регулювання ринку праці є держава і профспілки.Причому наринке праці держава завжди діє активніше, ніж на інших ринках. І це зрозуміло, тому що носії робочої сили - громадяни, інтереси яких сю покликане захищати. Держава втручається в ринкові відносини кожного разу, коли ринок або не спрацьовує, або призводить до наслідків, які не Сола-потикаються з поширеними в суспільстві уявленнями про справедливість. Державне регулювання, на відміну від ринкового, що досягається за го-міццю добровільних угод на ринку, базується на офіційних розпорядженнях і рекомендаціях.

У завершеному вигляді система державного регулювання трудових відносин склалась у повоєнні роки. Суттєву роль в даному прецеосе зіграли конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці (МОП), в роботі якої беруть участь представники урядів, профспілок та підприємців. Обов'язкову юридичну силу для національного законодавства країни-члена МОП норми конвенцій мають лише у разі їх ратифікації на державному рівні. Рекомендації ж МОП ратифікації не подіянг, але відіграють важливу роль при розробці національного законодавства.

Основними напрямками діяльності держави на ринок праці є регулювання заробітної плати, зайнятості, режиму й умов праці.

Регулювання заробітної плати здійснюється через наступні основні форми: встановлення мінімальної заробітної плати; регламентація ряду надбавок до зарплати; індексація заробітної плати у зв'язку зі зростанням цін; заморожування заробітної плати та цін; оподаткування особистих доходів; інформація про рівень заробітної плати в різних секторах економіки і різна методична допомога державних органів фірмам.

Мінімальна заробітна плата - це своєрідна соціальна гарантія мінімального доходу працюючого, покликана зменшити масштаби бідності.

У числі критеріїв встановлення розмірів мінімальної заробітної шши конвенція МОП «Про мінімальної заробітної плати» називає:

- Потреби працівника та його сім'ї з урахуванням загального рівня заробітної шши в країні, вартості життя, соціальних виплат, доходів інших соціальних груп;

- Економічні міркування, включаючи рівні і продуктивності зайнятості.

Конгрес США ввів мінімум заробітної плати в 1938 р. Встановлюється він у номінальному вираженні за годину роботи, а не відносно будь-якої іншої заробітної плати або будь-якого стандарту рівня життя. Разом із зростанням загального рівня заробітної плати підвищується і її мінімум. Так, з 1938 по 1991 рр.. він був збільшений з 0,25 до 4,25 дол, тобто в 17 разів. Причому після кожного його зміни він знаходився в межах від +37 до 53% середньогодинної від заробітної плати в обро-.;, Ють промисловості. У ряді країн мінімум заробітної плати визначається через процентне відношення до середньої заробітної плати (зазвичай ця частка становить від 33 до 40%).

У Росії законодавчо встановлюється мінімальна місячна заробітна плата. Для виконання функції соціального гарантії мінімальна заробітна плата має бути не нижче вартості мінімального прожиткового мінімуму, що враховує дійсні мінімальні потреби. У Росії ж ця зарплата в 1999 р. була в десять разів менше прожиткового мінімуму. Для повернення мінімальної заробітної плати функції найважливішої соціальної гарантії необхідно підтримувати обгрунтоване співвідношення мінімальної оплати та прожиткового мінімуму з урахуванням соціальних виплат і трансфертів.

Питання про мінімальну заробітну плату постійно перебуває в центрі дискусій у суспільстві. При цьому слід зазначити, що жорстка прив'язка розміри соціальних виплат до мінімальної зарплати має сенс лише в стійко функціонуючої економіці. В російських же умов, коли виробництво скорочується, а бідність досягла значних масштабів, така прив'язка позбавляє всю систему гнучкості. За основу обчислення соціальних виплат поруч вчених пропонується прийняти вартість мінімального споживчого бюджету для відповідних категорій громадян (пенсіонерів, студентів, дітей і т. д.).

У ряді країн законодавчо регулюються деякі надбавки до заробітної платні. У першу чергу - за понаднормову роботу і роботу у вихідні та празд-нічньв дні. Аналогічне законодавство є й в Росії. Ідучи на такі заходи, держава, по-перше, економічно обмежує тривалість роботи за межами нормального робочого часу, а по-друге, стимулює підприємців наймати додаткових працівників і тим самим скорочувати безробіття.

В умовах ринкової економіки не можна обійтися без індексації заробітків Вона необхідна для підтримки купівельної спроможності останніх при наявності інфляційного зростання цін. Порядок індексації в різних країнах вельми відрізняється. Найпоширеніша її форма - автоматичне підвищення заробітної плати з урахуванням зміни індексу цін за певний період - так звана шкала заробітної плати. У Бельгії, Греції, Данії, Італії та Нідерландах індексація носить загальнонаціональний характер і фіксується в загальнонаціональних угодах, які укладаються на тристоронній основі між державними органами, підприємницькими організаціями та профспілками. Причому держава виступає гарантом юридичної сили угод. Підвищення мінімуму заробітної плати відбувається або на періодичній основі (щоквартально або щорічно), або на основі так званого порога, тобто при досягненні заздалегідь встановленої межі індексу цін (наприклад, понад 3%).

У таких країнах, як Японія, Великобританія, Франція, Швейцарія, проводиться індексація заробітної плати на рівні галузей і фірм шляхом заклю-чшія колективних угод між підприємцями і профспілками. У ряді країн - Австрії, Німеччини, Норвегії, Португалії, Швеції, Росії - використовується формальний механізм індексації, коли гарантованого автоматичного підвищення заробітної плати з урахуванням зростання цін не існує. Тим не маве в цьому випадку чітко проглядається зв'язок фактичного підвищення заробітків із зростанням загального рівня ден.

При кризові явища в економіці і нестримному зростанні як цін, так і заробітної плати державу може вдатися до заморожування і того й іншого. Еа захід має антиінфляційний характер, і в ряді країн виявилася успішною. Але для її здійснення необхідно сильне, авторитетний уряд.

Дієвим важелем регулювання особистих доходів є податки.У більшості країн вважається, що в податковій системі повинен проводитися принцип соціальної справедливості, що передбачає певний перерозподіл доходів на користь малозабезпечених.

У діючій російській податковій системі цей принцип у сучасних умов не проводиться. З 2001 р. введена нова шкала прибуткового податку - єдина ставка 13%. Крім того, прибутковий податок береться навіть із заробітку, що менше прожиткового мінімуму, хоча й трохи вище мінімальної заробітної плати (з останньої прибутковий податок не стягується). В умовах, коли мінімальна заробітна плата значно відстає від прожиткового мінімуму І сам він орієнтований лише на фізіологічне виживання працівника, критерієм звільнення від сплати податку прибуткового повинен стати, по крайней мере, прожитковий мінімум.

Можливий набір заходів впливу на зайнятість дуже різноманітний. Прж-де за все - це все заходи стимулювання економічного зростання та інвестиційного процесу.

Держава може і безпосередньо стимулювати прийом нових працівників. Взі воно відшкодовує частину витрат роботодавця на заробітну плату, то ці кошти називаються субсидіями на заробітну плату.Якщо ж держава надає податкові скидки, то вони іменуються податковими пільгами, що стимулюють занятость. Та й інший захід можуть застосовуватися до всіх випадків найму чи тоді, коли збільшується рівень зайнятості на фірмах.

Субсидії по зайнятості можуть бути або спільними, або виборчими, цільовими.У другому випадку мова йде про стимулювання найму певних груп громадян - звичайно тих, хто не має рівних можливостей з іншими: молодь, особи з обмеженою працездатністю, малокваліфіковані працівники.

У країнах з ринковою економікою функціонують державні служби зайнятості, які надають консультаційну та інформаційну допомогу при пошуку роботи, здійснюють навчання безробітних, виплачують їм допомоги, надають підтримку відкриває власну справу безробітним. У Росії цю роль покликана виконувати Федеральна служба зайнятості.Для підвищення мобільності робочої сили (в тому числі міжрегіональної міграції) держава може виділяти субсидії та кредити.

Політика у сфері зайнятості в Росії ще не володіє достатньою ефективністю. Це знаходить прояв у тому, що об'єктом її впливу є перш за все відкрита форма безробіття. Держава не покладає на себе обов'язки підтримки всіх категорій безробітних, включаючи «прихованих безробітних». Ресурси, що виділялися для цих цілей до 2001 р. до Фонду зайнятості населення, були явно недостатні. У цьому зв'язку жорсткість правил постановки громадян на облік в службах зайнятості виявило тенденцію - обмеження ролі держави в сфері зайнятості. Ускладнюють положення і наявність територіальних відмінностей у зайнятості, ухилення від перерахунку коштів до фондів зайнятості, відсутність дієвого механізму перерозподілу коштів в регіони з високим рівнем безробіття. Велика ступінь державного впливу на занятість може бути пов'язана з відмовою від формування Фонду зайнятості населення та консолідацією з 2001 Г. грошових коштів на ці цілі в бюджеті. Перспективне значення також мають аналіз, розробка та впровадження ефективних програм сприяння зайнятості, надання допомоги безробітним шляхом професійної перепідготовки та адаптації до нових умов.

Помітний вплив на зайнятість надають антидискримінаційне і міграційне законодавство. У Росії дискримінація у світі праці за ознакою раси, кольору шкіри, релігії, статі або національного походження була заборонена відразу ж після Жовтневої революції. В інших країнах аналогічні заходи були прийняті набагато згодом. Так, у США різноманітні шкали оплати для чоловіків і жінок за рівну працю були скасовані законом про рівну оплату лише в 1963 р. і тільки в 1964 р. був прийнятий Закон про цивільні права, який заборонив роботодавцям вдаватися до дискримінації за названими вище ознаками пси наймі та звільнення працівників.

Питання про дискримінації існує і стосовно імміграції.На останню існують два протилежних погляду. Відповідно до одного з них приплив додаткової робочої сили з-за кордону (а вона йде в основному в розвинуті країни) дає їм додаткові можливості для економічного зростання. Згідно ж з іншого погляду іноземна робоча сила забирає робочі місця в місцевого населення, наповнює країну низькокваліфікованих працівниками, породжує міжнаціональні проблеми. Ця точка зору тягне за собою посилення обмеження в'їзду до країни іноземців. В результаті такі обмеження то підсилюються, то послаблюються. Перевищать чи загальні вигоди від імміграції втрати від неї, залежить від конкретних умов.

Наслідки еміграції протилежні наслідків імміграції. Країна втрачає трудові ресурси і позбавляється того продукту, який вони могли б призвести З ряду країн перехідної економіки (включаючи Росію) спостерігається витік мізків »: їдуть вчені, конструктори, комп'ютерники, медики і т. д. Країна не тільки втрачає найбільш кваліфіковані кадри, а й змушена витрачати додаткові кошти на підготовку заміни ім. До того ж втрати можуть бути і непоправними. Разом з тим якщо в країні є великий надлишок робочої сили, то її відтік за кордон може бути корисним, оскільки дозволить досягти рівноваги на ринку праці. З урахуванням цих обставин держава повинна регулювати не тільки імміграцію, але і еміграцію.

Ще один напрям діяльності держави у сфері зайнятості - освіта та професійна підготовка, інвестиції в людський капітал.Цей напрям має стратегічне значення і є обов'язковим атрибутом соціально орієнтованої держави.

Залучення людей у систему освіти саме по собі зменшує пропозицію праці на ринку. До того ж здійснюється підготовка працівників професіями, що користуються попитом на ринку праці. Від якості освіти залежить продуктивність праці і, отже, конкурентоспроможність продукту на світовому ринку.

У регулюванні режиму та умов праці держава виходить з ідеї про те, що працівникам не варто ризикувати своїм становищем або положенням їх сімей Тому воно регламентує нормальну тривалість роботи; може вводити обов'язкові нормативи умов праці, наказувати роботодавцям необхідність забезпечення робітників засобами техніки безпеки, а робочим -- обов'язковість використання цих засобів незалежно від їх бажання. Законодавчо регламентується зазвичай і допустимий мінімальний вік для прийому на роботу по Конвенції МОП - не нижче віку закінчення обов'язкової шкільної освіти (у всякому разі, не нижче 15 років).

Право трудящих на здорові і безпечні умови праці в Росії законодавчо закріплено, але це закріплення носить в основному декларативний характер. У країні ще не створено економічний і правовий механізм, що спонукає роботодавців вживати ефективних заходів щодо забезпечення здорових і без будь-гесних умов праці. Більш того, діюча система економічних та правових відносин у галузі охорони праці дозволяє державі та роботодавцям економити на охороні праці, створювати мотиваційні установки, які спонукають працівників ризикувати своїм життям і здоров'ям заради досягнення елементарного життєвого рівня. ; Світовий досвід свідчить про те, НТО створення ефективної гжті> нальної системи охорони праці пов'язане з розробкою державної доктрини охорони праці, формуванням системи узгоджених між собою грве-вих інститутів, розвитком складної соціальної інфраструктури (експертизи техніки та умов праці, медичної діагностики та лікування, соціальної та професійної реабілітації), що завжди пов'язане з розв'язанням складних фінансових, правових, медичних, технічних та організаційних кпро-сов.

Активна діяльність держави на ринку праці необхідна і носить мя> гоплановий характер. Але здійснюючи її, слід враховувати, що, оскільки детальність держави обмежує ринковий механізм, характер її суперечливий. Діяльність держави не повинна приходити в конфлікт з економічною ефективністю, а державне втручання в ринковий механізм помилково бути мінімально необхідним.

Іншим суб'єктом неринкового регулювання ринку праці є професійні спілки, що представляють собою організації, головна функція яких полягає в поліпшенні грошових і негрошових умов зайнятості сво-їх членів. Як свідчить загальносвітова практика, профспілки биваютодх типів: галузеві, які об'єднують працівників певної галузі незалежно від роду їх занять, і цехові, що складаються з працівників однієї професії. При укладанні угод на ринку праці профспілки представляють інтереси найманих працівників, домагаючись для своїх членів більш високої заробітної плати та інших видів винагороди, більш сприятливих умов праці, гарантій зайнятості і т.д. Головний інструмент тут - вироблення з роботодавцями угод, які носять назву яких контрактів, або колективних договорів.Положення, що увійшли до них, є обов'язковими для обох сторін (роботодавців і працівників).

Профспілки мають і ще одним потужним інструментом впливу на роботодавців - правом проводити страйк, яка передбачає повне або часткове ( «робота за правилами») припинення процесу виробництва. Страйк - надзвичайний захід, що приносить втрати всім - і працівникам (не отримують заробітну плату), і роботодавцям (втрачають прибуток і покупця), і суспільству в цілому (недоотримує продукцію). Але цей захід може виявитися неминучою, якщо роботодавці та наймані працівники не знаходять спільної мови чи порушують взяті на себе зобов'язання.

На діяльність профспілок є протилежні точки зору. Згідно з однією з них профспілки - різновид монополій, що дозволяє обмежувати ринкові сили і нав'язувати покупцеві (роботодавцю) свою волю. Згідно ж з іншою точкою зору вони відіграють важливу роль у поліпшенні матеріального становища і соціального захисту трудящих.

Звичайно, вимоги профспілок деколи йдуть врозріз з інтересами ефективності. Але безсумнівно й інше: доводячи до роботодавців спільну позицію працівників, профспілки можуть сприяти знаходженню оптимальних рішень. До того ж після укладення колективних договорів профспілки допомагають роботодавцям у виконанні цих договорів і тим самим сприяють зростанню продуктивності праці.

Зміна характеру трудових відносин передбачає створення механізму узгодження інтересів, вироблення еффектівнихрешеній на ринку праці. Це досягається багато в чому завдяки соціальному партнерству.