Головна Історія економіки Новітній час Економічний розвиток Франції

Економічний розвиток Франції

Економіка в післявоєнний період

За роки війни і у Франції яскраво проявилися риси складної системи державного регулювання економіки. Її значні матеріальні втрати були частково компенсовані програли країнами (головним чином Німеччиною). На основі положень Версальського договору до Франції відійшли розвинуті в господарському відношенні області-Ельзас і Лотарингія, на строк до 15 років - вугільна Саарську область (з 1920 р. Саар перебувала під управлінням Ліги Націй). Разом з іншими територіальними надбаннями, а також великою контрибуцією це склало основу для досить успішного розвитку народного господарства країни у післявоєнний, кризовий період (1919-1930). Темпи економічного зростання Франції в порівнянні з іншими країнами-лідерами (крім США) були найвищими. Загалом успішний розвиток було засновано на форсованому зростання показників у промислове секторі і перш за все у нових і старих галузях, тісно повязаних з державними військовими замовленнями, в той час як галузі легкої промисловості, сільське господарство переживали застій і періодичні кризи. Досить активне втручання держави обумовлювалося не тільки дуже нестійким політичних балансом сил у Європі, але і прагненням монополій Франції домогтися лідерства на зовнішніх ринках, необхідністю освоєння знову придбаних територій, нестійким внутрішньополітичним рівновагою під впливом зростання популярності соціалістичних і комуністичних рухів, рядом інших факторів. Проте можна з впевненістю стверджувати, що процес етатізаціі після Першої світової війни і у Франції повернув назад.

Внутрішньополітичні відносини

Світова криза поширився на Францію кілька пізніше - в 1930 р. зате був більш затяжною і вельми глибоким. У кризовий період сталася крайня радикалізація внутрішньополітичних відносин, що було обумовлено відмінною від інших країн соціальною структурою французького суспільства, а також політичними традиціями країни. Так, поряд з посиленням демократичних і ліворадикальних течій виявилася для республікансько нехарактерна-демократичних традицій Франції виразна тенденція до фашизації країни за прикладом Італії та Німеччини. Запекла боротьба різними між політичними силами в свою чергу визначила особливості антикризової політики і багато в чому вплинула на тривалість кризи.

Підвальна комуністами та соціалістами в лютому 1934 спроби фашистського путчу, за яким стояли не тільки фашистські організації, але й частина крупних монополій, представники церкви, викликало помітне зростання впливу двох лівих партій: соціалістичної (СФІО) і комуністичної (ФКП), що обєдналися в Народний фронт, і відповідно падіння авторитету уряду. Такі зміни у політичних настроях громадян свідчили і про неприйняття антикризових заходів буржуазних кабінетів, які використовували традиційні методи скорочення бюджетного дефіциту і відновлення порушеної рівноваги за рахунок дефляції, зниження заробітної плати, скорочення соціальних витрат, підвищення рівня оподаткування і т. п.

Відома близькість ідеологічних установок соціалістів і комуністів дозволила знайти компроміс між керівництвом СФІО і ФКП з питань антикризової програми в рамках єдиної організації лівих сил антифашистських - Народного фронту, який до початку 1936 обєднав не тільки ці партії, але й організацію радикал-соціалістів, рух інтелігенції «Амстердам-Плейєль» та ін

Програма Народного фронту

Програма Народного фронту була орієнтована в основному на задоволення найближчих потреб широких верств громадян. Серед головних вимог її слід зазначити: створення національного фонду безробіття; скорочення робочого тижня без зменшення змісту, збільшення числа робочих місць, зокрема, за рахунок зниження вікового пенсійного барєру; організація масштабних громадських робіт; регулювання закупівельних цін на сільськогосподарські товари з урахуванням інтересів виробників; підтримка селянських кооперативів; перегляд закону про платі за торгові приміщення; захист інтересів дрібних рантьє (дрібних власників цінних паперів); реформування системи оподаткування на користь незаможних громадян і ряд інших.

4 червня 1936 було створено перше уряд Народного фронту на чолі із премєр-міністром Л. Блюмом, а 7 червня було підписано угоду між Загальної конфедерації праці (ВКТ) і підприємцями про збільшення заробітної плати, визнання профспілок та інституту цехових старост. Угода передбачала запровадження 40-годинного робочого тижня, надання оплачуваних відпусток, зізнання системи колективних договорів. Через кілька днів цей документ і більша частина положенні економічної платформи Народного фронту були законодавчо закріплено рішенням парламенту країни. Це було тріумфом Народного фронту і одночасно кульмінацією робітничого руху на його підтримку.

Така різка зміна антикризового курсу, що виразилося перш за все у збільшенні витрат по соціальних статтях, вже через два місяці поставив уряд Блюма перед найгострішою проблемою непомірно набряклої дефіциту державного бюджету. Це змусило уряд піти на першому девальвацію франка, що не забарилося негативно позначитися на рівні життя найширших верств громадян. Ліва спрямованість політики уряду соціалістів, крім того, сприяла посиленню відпливу капіталів з країни, поглиблення процесу скорочення виробництва, появі інших форм протидії урядового курсу з боку передусім великого капіталу. У цих умовах уряд Блюма не зважилися поставити під державний контроль діяльність Французького банку і почати податкову реформу. Пауза в діях уряду викликала політична криза і як результат - зміну кабінету міністрів.

Заходи уряду К. Шота

Уряд соціаліста-радикала Каміля Шота спробував знайти компроміс між інтересами широких верств населення і представників великого капіталу за рахунок певного обмеження вимог програми Народного фронту. Проте, не дивлячись на істотне згортання бюджетних витрат, фінансової системи стан ще більше погіршився, що змусило уряд вдруге провести девальвацію національної валюти. Непослідовність антикризових дій сприяла загострення соціальних суперечностей всередині країни, призвела до розколу всередині самої Народного фронту, в результаті чого істотно трансформувалася і його програма. Так, наприклад, у лютому 1939 поправевшій парламент відхиляє більшістю голосів проект нового трудового статуту (або хартії праці).

У результаті нової урядової кризи навесні 1938 формується другий кабінет Л. Блюма, який проводить курс на подальше згортання політики Народного фронту. Слід зазначити, що цьому сприяли не тільки розкол усередині Народного фронту, невдачі антикризових заходів, зростання соціальної напруженості, а й значною мірою крайнє загострення внутрішньоєвропейської ситуації у звязку з аншлюсу Австрії. Так, за рахунок скорочення соціальних асигнувань Блюм сподівався прискорити перш за все військово-оборонне будівництво в країні.

Одночасно в якості джерел коштів для виконання оборонної програми урядом було названо: збільшення розмірів податку на капітал, що перевищує 150 тис. франків, на так звані привілейовані підприємства (концесія, ліцензія тощо), на надприбутки оборонних підприємств, а також встановлення жорсткого державного контролю за валютними операціями, імпортом і деякі інші заходи. Спроба перегляду прибуткової і витратної статей бюджету викликала невдоволення представників великих фінансових і промислових кіл, з одного боку, і не отримала широкої підтримки громадян, з іншого, що визначило швидке падіння кабінету.

Уряд Е. Ааладье

Сформований у квітні 1938 р. уряд Едуарда Даладьє остаточно відмовилося від програми Народного фронту на основі отриманих ним від парламенту надзвичайних повноважень. Назва Даладьє повязане з підписанням угоди Мюнхенського чотирьох європейських держав (Великобританії, Німеччини, Італії, Франції) про поділ Чехословаччини, з так званою політикою «умиротворення» Німеччини, безпосередньо передувала початку Другої світової війни.

Стан економічної нестабільності було характерним для Франції кінця аж до 30-х років, що багато в чому пояснювалося непослідовністю антикризових заходів, а по суті відсутністю узгодженої загальнонаціональної програми виходу з кризи. У результаті цього Франція суттєво поступилася свої позиції на світових ринках. Деяке пожвавлення в економіці країни напередодні війни було викликано посиленням державних асигнувань на військове будівництво.

Проте досвід Народного фронту показав можливість і ефективність спільних зусиль держави і здорової частини суспільства протистояти тоталітаризму, фашизму; заклав основи політики реформування економічних відносин на основі розвитку системи державного регулювання в інтересах широких верств суспільства без застосування крайніх форм соціальної боротьби. Досвід етатізаціі у Франції виявився дуже корисним в умовах реформування господарських відносин у країні, а також і в ряді європейських держав (особливо скандинавських) після Другої світової війни.