Головна Історія економіки Новітній час Спроби перебудови господарського механізму

Спроби перебудови господарського механізму

З обранням в 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС М. С. Горбачова в СРСР настає період перебудови і зміни соціально-економічної системи (1985 - 1990-і роки). На першому етапі з березня 1985 р. до серпня 1991 р. в країні йшов процес перегляду основ тоталітарного політичного устрою і планово-розподільчої економічної системи.

Що виник в ті роки термін «перебудова» означав що здійснюється зверху перехід до демократизації політичного ладу і допуску ринкових відносин в економіці. Це виражалося у зниженні ролі КПРС у суспільному житті, у створенні парламентаризму, гласності, ослабленні централізованого керівництва економікою, підвищення прав і відповідальності регіональних органів влади. Всі ці дії керівництва країни мали позитивну спрямованість і в цьому безперечна історична заслуга М.С. Горбачова. По суті справи це означало, що здійснювався варіант реформування економіки, коли при регулюючої ролі держави повинні були відбуватися поступове роздержавлення частини суспільної власності та впровадження в економіку ринкових відносин.

Ця програма, розроблена та прийнята в середині 1987 р., передбачала з метою переходу до регульованої ринкової економіки соціальну переорієнтацію, перетворення структури економіки, реформу ціноутворення і перебудову фінансово-кредитної системи.

Однак знову інтереси народу були принесені в жертву боротьбі за влада, а економіка стала заручницею політики - всі пропоновані програми її стабілізації виявилися приреченими. Центральний уряд не змогло поліпшити економічне становище - економічна криза заглиблювався, а політична обстановка в країні вийшла з-під контролю.

Розгорнулася боротьба з комуністичною ідеологією; особливим нападкам піддавалися такі поняття, як інтернаціоналізм, класова боротьба, пролетарська солідарність, дружба народів. При цьому націоналісти в усіх республіках СРСР на основі історичних побудов і спотворень економічних розрахунків прагнули довести, що одні нації живуть за рахунок праці інших. В умовах такої багатонаціональної держави, як СССР, ця пропаганда носила деструктивний характер, сприяла формуванню у суспільстві свідомості необхідність і неминучість розвалу держави. Головну роль у цій пропаганді грала націоналістично настроєна інтелігенція, яка по суті справи була ідеологом і рупором націоналістичної партійної еліти і представників кримінально-тіньової економіки. Всі вони прагнули влади, до досягнення вузькогрупових своїх інтересів та були проти міцної центральної влади, яка заважала їм у досягненні їх цілей. Тому вони розпалювали міжнаціональні конфлікти, які в кінці 80 - початку 90-х років прокотилися по країні (в Азербайджані, Вірменії, Грузії, Узбекистані, Киргизії, Молдови та інших республіках). Саме вони сприяли розвалу держави, і з партійних функціонерів і представників націоналістичної інтелігенції вийшли лідери, що згодом стали главами нових держав, створених на руїнах СРСР.

Керівництво союзних республік, країв і областей бачили дорогу до поліпшення в децентралізації управління, надання ще більших прав і економічних можливостей регіонів у вирішенні на місцях економічних і соціальних проблем. При цьому їх вимоги виявилися в русі за залишення в розпорядженні регіонів більшою у порівнянні з попереднім періодом частки створеного там національного доходу. Природно, це вело до зменшення частки, що надходить в централізовані фонди держави.

Потрібна була розробка методичних підходів до вирішення питання про так званий регіональний госпрозрахунку, коли обсяг національного доходу, що залишається в розпорядженні регіону, повинен був знаходитися в залежності від вкладу регіону в економічний потенціал країни. При цьому малася на увазі також завдання приглушити утриманські тенденції в окремих регіонах.

Проте це питання не було і не міг бути вирішено: 1) була війна в Афганістані, що вимагала великих витрат, а отже, витрат на утримання ВПК. Тому держави у не було можливості для збільшення частки національного доходу, що залишається в розпорядженні регіонів; 2) з-за того, що в країні діяла спотворена система цін (ціни на сировинні ресурси були необгрунтовано занижені, а ціни на кінцеву продукцію завищені), обсяг створеного національного доходу в республіках з переважно сировинним виробництвом не відображав їх справжнього вкладу в економіку держави.

Крім того, спотворювали показники вкладу республік в економіку держави податкова система і порядок справляння податків. Одне з головних бюджетних джерел доходів - податок з обороту стягувався головним чином з товарів народного споживання, і він був у тих республіках, де ці товари вироблялися. В сировинних республіках в результаті проведеної політики спеціалізації і кооперації виробництва підприємств, що виробляють товари, було недостатньо, а отже, податку з обороту не вистачало для доходів їх бюджетів. Для забезпечення доходами бюджетів цих республік їм із союзного бюджету виділялися дотації, що створювала видимість цих республік утриманства. Своєю чергою це давало привід для націоналістів-сепаратистів як у регіонах, так і в центрі до взаємних звинувачень, до розпалювання міжнаціональних суперечностей, до формування громадської думки про доцільність розпаду СРСР.

Це знайшло відображення і в боротьбі союзного і республіканських парламентів. Відвідувачі гребені хвилі демократичного руху в ці парламенти економічно некваліфіковані замість депутати пошуку шляхів виходу з кризи, створення законодавчої бази для поліпшення економічної обстановки в країні, посилення депутатського контролю за формуванням та використанням урядом бюджетних коштів деструктивної займалися політичною діяльністю, спрямованої на протистояння центру і регіонів .

Як показав досвід Китаю, де реформування економіки йшло в умовах регулюючій ролі держави, цей процес протікав більш продумано, результативно й не форсованими темпами. А в СРСР частина партійного керівництва демократична громадськість і стали закликати до більш швидким, радикальним реформам в політиці і в економіці. Таким настроям сприяли посилення кризових явищ в економіці і вибухнула політична криза в Азербайджані, Вірменії, Грузії, Литві з масовими виступами населення, де для придушення заворушень були використані збройні сили. Крім того, з початку 90-х років по країні прокотилися страйк робітників, які вимагали підвищення зарплати. В цих умовах керівництво СРСР бере рішення про підготовку нового союзного договору, в якому повинно було знайти відображення розширення прав союзних республік. Однак у серпні 1991 року, напередодні підписання цього договору, група осіб з вищого складу керівництва держави ввела в країні надзвичайний стан. Непослідовна політика, що проводиться Президентом СРСР М.С. Горбачовим, підірвало до нього довіру. 8 грудня в Біловезькій Пущі в Білорусі президенти Росії, України і Білорусії Б.Н. Єльцин, Л.М. Кравчук і С.С. Шушкевич підписали угоду, в якій констатувалося, що «Союз РСР як субєкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Таким чином на основі колишніх союзних республік були утворені самостійні незалежні держави.

Вони не враховували той факт, що в умовах багатовікового співіснування в рамках єдиної держави народів, що населяли СРСР, було створено єдиний економічний простір, відбулися змішання цих народів (наприклад, в 1988 р. питома вага міжнаціональних шлюбів у загальній чисельності всіх шлюбів основних національностей СРСР вагався від 7 до 38%), зміна місць проживання десятків мільйонів людей (поза Росією у 1989 р. проживало понад 25 млн. росіян, а в Росії - близько 8 млн. з інших республік СРСР).

Наслідком такої політики стали не тільки розпад найбільшого в XX в. держави у світі, а й значні економічні втрати у кожній з колишніх республік СРСР, необхідність переміщення з республіки в республіку величезної кількості осіб (тільки за період 1992-1995 рр.. в Росії офіційно переїхало 3,8 млн. чоловік, а з Росії виїхало 1 , 8 млн. чоловік).