Класифікація національних економік

Національні економіки становить собою безліч господарських систем із своїми закономірностями і особливостями. У багатою палітрі національних економік виявляються стійкі закономірності, що повторюються в загальних рисах в однотипних господарствах. Закономірності, що впроваджуються штучно в країну з економікою іншого типу, можуть не прижитися і приносити чималі втрати.

Розуміння логіки механізмів господарських національних економік різних типів важливо при розробці ефективної економічної політики, для складання прогнозів розвитку. Тому кожна країна прагне визначити притаманний їй господарський механізм і найбільш ефективний вектор його розвитку.

Росія має визначити логіку ефективного механізму господарювання, відповідного рівня її розвитку та її місця в системі міжнародного поділу праці.

Пошук найбільш ефективного шляху розвитку стає успішнішим, якщо він спирається на світовий досвід розвитку інших країн. Він дозволяє передбачити можливі сценарії розвитку при використанні економічних важелів, вже апробованих іншими державами в рамках тієї чи іншої господарської моделі.

Виявленню специфічних особливостей, властивих кожної моделі, сприяє класифікація типів розвитку. Така класифікація, побудована на критеріальною основі, полегшує процес ідентифікації кожного типу і її господарського механізму.

Кожен тип національної економіки має свої межі можливості. Границі можливостей, що випливають з рівня розвитку продуктивних сил стали найважливішим критерієм класифікації типів національної економіки.

Можливості національної економіки віддзеркалюють досягнутий рівень її економічного розвитку (рівень ВВП) і рівень доходів на душу населення. Ці два взаємозв'язаних показника характеризують рівень розвитку продуктивних сил.

Групування країн за досягнутому рівню Економічного розвит ку була запропонована ООН. Вона поєднала це угруповання з типом господарських проблем, які відповідають кожному рівню.

ООН виділила три групи країн:

• розвинені країни з ринковою економікою;

• країни, що розвиваються з ринковою економікою;

• страньгс перехідною економікою (от адміністративно-командної до ринкової).

З 184 країн миру, що входять до складу ООН до середини 1990-х рр.., Група індустріальних країн охопила промислово розвинені країни з високим рівнем доходів. Ця група об'єдналася в Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Пізніше до неї приєдналися: Туреччина, Мексика, Чехія, Угорщина й Південна Корея.

З цих країн, що своїми успіхами що досягли високого рівня доходів, виділяють найбільш успішних - країни «великої сімки»: США, Німеччину, Японію, Великобританію, Францію, Канаду, Італію. Кожна з перерахованих країн проводить ВВП, набагато перевищує ВВП будь-якої іншої розвиненої країни

Країни, що розвиваються - 132 держав Азії та Африки, Латинської Америки - характеризуються низьким і середнім рівнем прибутків. Вони виробляють близько 40% світового ВВП. Їх експорт становить 26% у світовому обсязі.

Країни з перехідною економікою - 28 країн. У їх складі виділяють дві регіональні підгрупи. Підгрупа Перша включає країни Центральної і Східної Європи, у тому числі і Албанію, другий підгрупа - країни СНД і Монголії. Китай, не дивлячись на його активне реформування і промисловий розвиток, поки ще належать до групи країн, що розвиваються. Країни з перехідною економікою іноді називають посткомуністичними. Ці країни виробляють понад 5% світового ВВП, а їхній експорт складає трохи більше 3% світового рівня.

Росія відноситься до країн з перехідною економікою.

Другий критерій - «Рівень доходів на душу населення» - взяв на озброєння Світовий банк, використовуючи його при вирішенні питань про надання міжнародної допомоги відсталим країнам. Він групує всі країни по доходах - ВНД по на душу населення.

На підставі ВНД показника на душу населення з даної методології виділяють чотири групи країн. Для 2000 р. були виділені.

• країни з низьким доходом (менше 755 дол) - 63 країни;

країн з рівнем доходу нижче середнього (від 756 до 2995 дол) - $ 4 країни;

• країни з рівнем доходу вище середнього (от2996 ДО 9265 дол) - 38 країн;

• країни з високим доходом (більше 9266 дол) - 52 країни.

До числа країн і територій з високими доходами, окрім країн - f членів ОЕСР, відносять Сінгапур, Гонконг, Макао, малі країни, які отримують високі доходи від експорту нафти (Бруней, Кувейт), «заморські» території Франції (Реюньйон, Мартініка), а також карликові держави - офшорні зони (Багами, Бермуди, Кайманові острови).

Країни Східної Європи і Латинської Америки переважно належать до групи країн з рівнем доходу вище середнього.

Китай, Росія і багато країн СНД, арабські країни, що не володіють запасами нафти, - це країни з доходом нижче середнього.

Зокрема, Росія вступила в XXI ст. з середніх доходів на душу 2270 дол. і тому належить до групи країн з доходом нижчого за середній рівня.

До групи країн з низьким доходом належать більшість держав Тропічної Африки (нижче Африки Сахари), Індія і її сусіди по Південній Азії, ряд країн СНД.

Домінування техніко-економічних укладів в національній економіці також рівень відображає розвитку продуктивних сил. За цим критерієм розрізняють доіндустріальним, індустріальні та постіндустріальні (інформаційні) економіки.

Доіндустріальний сектор є в основному добувним. Він базується на сільському господарстві, рибництві, заготівлю лісу та інші ресурси, видобутку корисних копалин аж до природного газу та нафти.

Розмежування між постіндустріальної та індустріальної економіками відбувається за відмінностей в використанні ними технологічних процесів.

Індустріальний сектор носить виробляє характер, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів.

Постіндустріальний є обробляють, і s тут обмін інформацією та знаннями відбувається в основному за допомогою телекомунікацій і комп'ютерів.

Просування вперед від одного типу до іншого супроводжувалося збільшенням частки доданої вартості в кінцевому продукті.

Росія, маючи різнорідні уклади, що поступово просувається до по-1 стіндустріальной економіці.

За способами регулювання господарської діяльності (координації господарських зв'язків) розрізняють ринкові і неринкові економіки. Ринкові економіки ранжируються за ступенем іхеволюціі:

• ринкова економіка вільної конкуренції (раннійкапіта-1 лізм);

• ринкова економіка з ведучою роллю корпоративного сектора;

• ринкова економіка з високою часткою державного корекції відтворювального процесу при збереженні регулюючої ролі ринку.

Росія прагнула обмежити держави роль. Тому в її національному розвитку великий вплив великих корпорацій (фінансово-промислових груп).

Неринкові типи національних економік підрозділяють на традиційні і командно-адміністративні.

В існуючих традиційних економіках, які ще характерні для слаборозвинених країн, у вирішенні господарських питань переважає дотримання традицій і звичаїв, релігійних догматам і культурним нормам.

Командно-адміністративна (планова централізована) національна економіка будується на підпорядкуванні основ господарювання підприємств централізованим директивам. Така система координації економічної будується на державній власності на засоби виробництва.

За ступенем відкритості національних економік м і р овому р и н к у національної економіки можуть бути відкритими та закритими. За цим критерієм Світовий банк виділяє п'ять груп.

Нижча група країн, які зараховують до країн із закритою економікою, мають частку експорту у ВВП менше 10%, вища група - більше 35%.

Більшість перехідних економік, включаючи економіку Росії, відноситься до дуже відкритим економік з високою часткою експорту у ВВП. У Росії він становить 25%.

За ступенем адаптації до глобальним процесам національної економіки ранжируються по виграшним і програшним позиціях. Національні економіки можна класифікувати і за іншими критеріями, наприклад за регіональною, етнічною і т.д.

В рамках кожного типу національного господарства можливі різні варіанти розвитку. Ринкові економіки також відрізняються більшою розмаїтістю.

Вони розрізняються за напрямками розвитку, тобто за використовуваними моделями.Існуючі моделі будуються з урахуванням своєрідності соціально-економічних умов державного регулювання економікою, конкурентних переваг різних країн, традицій і застосовуваних правлячою елітою стратегій. Найбільш відомі сле-t дмуть ринкові моделі:

• ліберальна (американська) ринкова модель; регульована ринкова економіка (західноєвропейська модель);

• соціально-орієнтована ринкова модель, спрямована наподдержаніе соціальної гармонії у суспільстві. Ця модель роз-"№ $ може діяти в межах регульованої ринкової економіки;

• японська модель, яка спирається на сильну структурну політику держави, підпорядковану експортної орієнтації. Для неї характерне використання національних традицій у менеджменті підприємств;

• олігархічна модель. Вона спостерігається при підпорядкуванні інтересів держави вигод пануючих в країні фінансово-промислових груп. Така модель була досить поширена в багатьох країнах до Другий світової війни. Потім у розвинених країнах сформувалися інститути, що перешкоджають прямому поглинання національних інтересів корпоративними вигодами того або іншого ринкового суб'єкта. У Росії загроза сповзання в олігархічну МО 'дель досить реальна;

• наздоганяючої ринкова модель. Її використовують багато країн, які прагнуть у короткий термін просунутися вперед у промисловій трансформації. Вона передбачає використання державою довгострокових стратегій і мобілізаційних потенцій. Такі стратегії передбачають отримання необхідних технологій, підвищення рівня кваліфікації кадрів і національної науки.