Головна Національна економіка Соціальні основи національної економіки Місце в системі соціального розвитку активної соціальної політики

Місце в системі соціального розвитку активної соціальної політики

У сучасних у м о у й я х у зв'язку із зростанням р о л і нематеріаль-н и х, в тому числі особистісних, факторів в економічному процесі запорукою сталого розвитку та підтримки конкурентоспроможності національних економік стають соціальна стабільність і соціальне єднання суспільства, що створюють сприятливе середовище для розвитку особистості. Провідна роль у забезпеченні цих умов належить соціальної політики.

Соціальна політика - це сукупність різнорівневих впливів на життєдіяльність різних груп населення в метою підвищення рівня та якості їхнього життя, створення сприятливих умов для самореалізації та розвитку людини.

Провідним суб'єктом соціальної політики є держава, іншими її суб'єктами виступають громадські некомерційні організації громадянського суспільства і бізнес.

Соціальну політику можна розглядати в широкому і вузькому сенсах. У вузькому розумінні вона являє собою систему заходів держави та інших суб'єктів, безпосередньо спрямованих на вирішення соціальних завдань; в широкому сенсі - ракурс загальноекономічної політики, пов'язаний з формуванням соціально-економічного середовища, яке сприяє самореалізації кожного члена суспільства у власне економічній сфері, що гарантує достатній рівень стабільності і можливості розвитку людини.

У сучасному про б щ е с т в е соціальна політика виконує дві тісно пов'язані між собою основні функції: захисту і розвитку.

Історично соціальна політика формувалась як політика перерозподілу доходів на користь найменш забезпечених груп і прошарків суспільства, пом'якшення соціальної нерівності. Перерозподільні компонентів соціальної політики пов'язаний з виконанням нею функції соціального захисту.

Соціальна політика, зводиться до перераспределительной, передбачає відносну автономність економічної та соціальної сфер, У такій моделі соціальна сфера являє собою надбудову над ринком, а роль і вплив держави визначаються розмірами цієї надбудови. Звідси трактування соціальної сфери як витратної, відволікає ресурси від інвестування на конкурентоспроможні проекти, що знижує економічну ефективність і обмежує можливості зростання.

Не менш важливою функцією соціальної політики є функція розвитку, що реалізується насамперед у процесі виробництва соціально значимих благ, що створюються переважно в галузях нематеріального виробництва. Тому що мова йде про участі держави в забезпеченні найважливіших аспектів нематеріального споживання населення, даний напрямок державної політики відноситься до політики соціальної. Проте з точки зору взаємодії ефективності та справедливості в порівнянні з перерозподілом доходів, ситуація тут якісно інша. Продукт соціальних галузей не тільки володіє самостійною цінністю для безпосередніх споживачів, але і являє собою інвестиції в людський фактор виробництва, аналогічні інвестицій в його матеріальну базу.

Наявність істотної позитивного зовнішнього ефекту і тривалий період окупності інвестицій в людину обумовлюють необхідність коригуючого втручання в дію ринкових механізмів. Будучи на віддані відкуп ринку, обсяг і структура розвитку соціальних галузей суттєво відстали б від реальних об'єктивних потреб економіки і суспільства. Заповнюючи провалля ринку, держава в цьому випадку сприяє зростанню аллокації-онной ефективність.

Інвестиційна роль основних соціальних галузей різна. З економічного погляду вкладення в охорону здоров'я можуть розглядатися як вкладення в інфраструктуру, тому що створюють умови для нормального участі працівників у виробничому процесі (фізично здорові люди рідше хворіють, можуть працювати з повною віддачею, не тільки довше живуть, але й довше зберігають працездатність).

Інвестиції в освіту, формуючи робочу силу вищої якості, пряму приносять економічну віддачу через більш високу продуктивність праці. З цієї причини освіта поряд з наукою утворює основні інвестиційні галузі нематеріального виробництва.

Таким чином в рамках дії на сферу нематеріального виробництва можна виділити, принаймні, два компоненти соціальної політики - інфраструктурні (підтримуючі) інвестиції та прямі інвестиції в економічне зростання.

Досі мова йшла про соціальну політику у вузькому сенсі слова, хоча в другому випадку ^ аліцо вже певний взаємопроникнення: соціальне розширюється до економічного, що особливо наочно видно на прикладі сфери освіти. Проте розвинена соціальна політика передбачає рух і з іншого боку, коли всі складові економічної політики поступово набувають соціальний аспект, формуються з урахуванням не тільки економічних, але й самих широких соціальних наслідків. Саме в цьому випадку можна говорити про соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Найвищою точкою розвитку перераспределительной соціальної політики є так звана держава загального добробуту, тобто система забезпечення визначеного рівня доходів і безоплатних пільг для всіх верств населення. Його становлення в США відлічується з прийняття нового курсу Рузвельта, а в західноєвропейських країнах почало набирати сили в післявоєнний період.

Відповідно до концепції «держави загального благосостоя ня», досягши певного рівня розвитку, економіка може дозволити собі «людське обличчя», виділяючи частину коштів на підтримку найменш благополучних категорій населення.

В останні десятиліття в рамках Міжнародної організації праці (МОП) широко обговорюється концепція базового доходу, на кото-рий повинен мати право кожен член суспільства.

У кожній країні політика соціальна розвивається під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів.

До числа внутрішніх чинників належать: досягнутий рівень економічного розвитку, національні традиції, особливості історичного розвитку, способу життя та менталітету населення країни, геополітичного становища та природних умов.

Значущим зовнішнім фактором формування добробуту держав в розвинених країнах Заходу було змагання двох систем. Соціальні завоювання населення соціалістичних країн стали могутнім каталізатором соціалізації західних економік.

Під впливом сукупності різнопланових факторів в кожній країні складається власна національна модель держави добробуту, для вивчення яких пропонуються різні класифікації.

Найбільш відома класифікацію Г.-Еспінг Андерсена, що виділяє ліберальну модель з мінімальними державними зобов'язаннями, що поширюються лише на бідну частину населення (США, Великобританія), соціал-демократичну модель, орієнтовану на вирівнювання доходів всіх членів суспільства через прогресивну систему оподаткування (країни Північної Європи) ; корпоративну модель з розвиненою системою соціального страхування, пов'язаної з заробітною платою.

Остання чверть минулого століття ознаменувалася кризою держави добробуту, пов'язаних з початком якісно нового етапу розвитку, що характеризується як інформаційне суспільство, і процесом глобалізації.

З переходом до інформаційного суспільства набирає чинності глобальна трансформація ринку праці в напрямку зростання гнучкості складаються на ньому відносин. Зворотним боком цього процесу є дестабілізація зайнятості, підрив традиційних гарантій та норм у сфері праці.

В умовах глобалізації та висунення у фарватер конкурентної боротьби нових індустріальних країн, одним з основних порівняльних переваг яких стала відносно низька ціна робочої сили, в найбільш розвинених країнах виникла загроза поступового демонтажу сформованої системи соціальних гарантій. Проте наміру ліберальних політиків суттєво урізати соціальні програми наштовхуються на опір з боку широких верств суспільства.

Таким чином, впродовж останньої чверті минулого століття найрозвиненіших країн зіткнулися з великим комплексом нових вимог і проблем у соціально-трудовій сфері. Одночасно зростає усвідомлення того, що розвиток соціальної сфери та задоволення соціальних потреб являють собою не тільки виробництва мета, а й невід'ємний момент відтворювального процесу, який у сучасних умовах, у зв'язку з якісною зміною ролі людського фактору стає ключовим.

«Соціальність» починає сприйматися як економічний імператив, без якого стабільний економічний розвиток неможливий і який надає переваги у міжнародній конкуренції.

У післявоєнний період стабільність, економічне зростання, високий рівень зайнятості, зростання добробуту спостерігалися насамперед у тих країнах Європи, де соціальна орієнтація економіки була найбільш вираженою. Це пов'язане з тим, що пом'якшення соціальної напруженості є чинником формування особливого вигляду нематермального багатства, пов'язаного з якістю взаємовідносин між людьми та рівнем довіри в суспільстві, що отримав назву зі соціальне капіталу.

Процеси переходу до інформаційного суспільства та глобалізації економіки диктують необхідність розробки нових підходів до забезпечення соціального захисту і соціального розвитку, які сприяють зростанню конкурентоспроможності та соціального єднання. Відбувається поступова зміна парадигми: від держави благосос тоянія до соціального державі, політика якого спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини.

Оцінка заходи «соціальності» держави тільки на основі параметрів держави добробуту (масштабів соціальних трансфертів) дає картину до деякої міри спотворену.

При характеристиці національних моделей соціальної держави доцільно враховувати наступні критерії:

1) співвідношення перерозподільного, що розвиває і загальноекономічної аспекту;

2) національні традиції, культур, нормативні установки, менталітет;

3) співвідношення держави, цивільного суспільства і бізнесу як суб'єктів соціального політики.

Сучасний етап суспільного розвитку характеризується зближенням національних концепцій соціальної політики на основі росту значення громадянського суспільства та бізнесу як її суб'єктів при збереженні провідної ролі держави.

Соціальні галузі в значній частині входять в некомерційний сектор економіки, але отримують суттєві дотації з державного бюджету і податкові пільги.

Основними напрямками державного регулювання відносин соціальних є:

• законодавча захист працівника як більш слабкого партнера трудових відносин;

• активна політика зайнятості;

• встановлення державного мінімуму оплати праці
Перехід до виробництва індивідуалізованої і наукомісткої

продукції задає економічні імперативи соціалізації бізнесу. За наявними оцінками, витрати американських компаній на внутрі фірмове навчання приблизно рівні витратам на формальне вищу освіту, тобто мова йде про підхід прямо протилежне тому, який ставить на чільне місце зниження витрат на робочу силу. Таким чином, бізнес перебуває в процес переходу від одномірної шкали цінностей, яка визначається виключно критерієм економічної раціональності, до багатовимірної, що враховує економічні, соціальні та етичні аспекти його діяльності.

У сучасних умовах функції соціального захисту та соціального розвитку тісно переплетені. У багатьох випадках одні й ті ж підходи (забезпечення рівності стартових можливостей, розширення доступу до освіти, поліпшення якості робітників місць, орієнтація на повну зайнятість) працюють на одночасну реалізацію обох функцій.

Ідея соціального капіталу як каталізатора економічного розвитку набуває все більшої популярності серед теоретиків третього світу, які зіткнулися з тим, що стандартні підходи до подолання пастки бідності не приносять бажаних результатів.