Еволюція системи захисту від безробіття

Процес становлення та розвитку системи захисту від безробіття зайняв у розвинених країнах не одне десятиліття. Його основні етапи простежуються в Конвенціях та Рекомендаціях МОП, аналіз яких дозволяє виділити спільні риси у розвитку сучасних систем незалежно від їх національних особливостей.

Перший етап розвитку національних систем захисту від безробіття охоплює період з кінця XIX до початку 30-х рр.. XX ст. У цей період вперше було визнано, що безробіття є джерелом соціальної напруженості в суспільстві, а окремі індивіди, які позбулися роботи, і члени їх родин мають потребу в захисті від злиднів.

На даному етапі переважав неокласичний підхід, відповідно до якого безробіття трактувалася як результат добровільного вибору індивіда, а її зростання у періоди несприятливої економічної кон'юнктури - як тимчасове явище, швидке подолання якої можливе насамперед завдяки дії саморегулюючих ринкових механізмів. У рамках даного підходу, який заперечує необхідність суттєвого втручання держави в вів економічні процеси, не знайшлося місця не тільки для формування послідовної політики зайнятості, а й для стримування безробіття. Основні заходи на даному етапі прямували на пом'якшення соціальних наслідків безробіття в періоди несприятливої кон'юнктури. У перших документах МОП була сформульована головна соціальна функція служб зайнятості, надання допомоги особам, що втратили роботу, шляхом трудового посередництва і матеріальної підтримки.

Другий етап розвитку системи захисту від безробіття тривав до кінця 1940-х рр.. XX ст. У цей період, на який припали світова економічна криза 1929-1933 рр.. і друга світова війна, неокласичні уявлення про безробіття поступово витіснялися кейнсіанськими. Вперше були визнані вимушений характер безробіття і пов'язані з нею економічні витрати.

Прийняті в той час міжнародні правові акти виходили з єдності двох - соціальних і економічних - функцій системи захисту від безробіття. У них було сформульовано ряд нових підходів, покладених в основу всіх сучасних систем захисту від безробіття. Головні з них:

• обов'язкове страхування від безробіття;

• наявність єдиної державної системи надання допомоги безробітним на безкоштовній основі;

• формування єдиної інформаційної бази про ринок праці Відбувався поступовий зсув від політики соціальної допомоги безробітним до політики захисту від безробіття, а на Зміну концепції індивідуальної соціальної допомоги безробітним прийшла нова концепція активних методів регулювання зайнятості.

Третій етап (з середини 1940-х до початку 1970-х рр..) Був пов'язаний з утвердженням кейнсіанських ідей про недостатність ринкових регуляторів для безперебійного розвитку економіки і необхідності активного втручання держави в регулювання сукупного попиту. Прийняті в цей період міжнародні нормативні документи розглядали безробіття вже не як проблему окремих людей, а як результат неефективного функціонування економічної системи. Політика зайнятості ставилася в них в один ряд з бюджетної, податкової та соціальною політикою. Тим самим посилювалась економічна складова захисту від безробіття.

Особливості четвертого етапу розвитку систем захисту від безробіття (з початку 1970-х до середини 1980-хгг.) Були обумовлені енергосировинного кризою, що спричинило за собою різке збільшення безробіття при одночасному зростанні інфляції. Послаблення позицій Кейнс-анства і зростання впливу неоліберальних і неокласичних економічних теорій у багатьох країнах призвели до зниження державного втручання в економіку. Отримали розвиток спеціальні програми, орієнтовані переважно на уразливий контингент ринку праці Політика зайнятості в цей період стала розглядатися як результат взаємодії держави з іншими інститутами ринку праці, що представляють інтереси працівників і роботодавців.

При всьому розмаїтті національного досвіду розвитку системи захисту від безробіття її якісна трансформація протягом чотирьох виділених періодів може бути коротко представлена наступними основними «віхами»: «соціальна допомога безробітним» - «зменшення вимушеного безробіття» - «державна політика захисту від безробіття, націлена на досягнення повної зайнятості »-« множинність форм і методів захисту від безробіття за активної взаємодії державних і недержавних організацій ».

Розвиток систем захисту від безробіття в розвинених країнах показує, що при всій їх своєрідності та національні особливості базові принципи, закладені в основу їх функціонування ще в першій половині XX в., Не зазнали істотних змін. До них відносяться:

• визнання безробіття загальнонаціональною проблемою, яка не може бути зведена до рівня окремих територій або галузей;

• наявність самостійного державного інституту, який виступає координатором системи державних і недержавних структур;

• «убудованість» політики захисту від безробіття в загальну соціально-економічну стратегію держави;

• розвиток страхування як ключової складової системи захисту від безробіття;

• диференційований підхід до різних категорій безробітних;

• гнучкість співвідношення активних і пасивних програм у залежності від конкретної соціально-економічної ситуації в країні;

• забезпечення жорсткого відповідності між переліком встановлених державою соціальних гарантій і практичними можливостями їх фінансування.

Специфічні риси сучасного етапу розвитку захисту від безробіття, що почалося в кінці 1980-х рр.., Поки не знайшли належного відображення в міжнародних правових документах. Основні оглічія цього етапу - активні процеси глобалізації економіки і високі темпи розвитку інформаційних технологій. Зазначені процеси збільшують масштаби структурного безробіття, посилюють нерівність у рівнях заробітної плати у нових, високотехнологічних і традиційних галузях економіки, збільшують розрив в економічному розвитку окремих регіонів і країн. До завдань цього етапу відносяться: розширення доступу зайнятого населення до програм сприяння зайнятості та пошук оптимального поєднання страхових та нестрахових принципів участі в цих програмах; розширення форм співпраці держави з громадськими та приватними організаціями при здійсненні та фінансуванні програм сприяння зайнятості населення; адаптація системи надання допомоги з безробіття до нових тенденцій у сфері зайнятості (зокрема, поширення гнучких форм зайнятості та підвищення мобільності робочої сили).