Головна Світова економіка Економічне зростання і його якість Соціально-економічна диференціація країн, що розвиваються

Соціально-економічна диференціація країн, що розвиваються

Характерною рисою розвивається світу виступає наростаюча нерівномірність

соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках - рівням економічного розвитку, народно-господарським структурам, положенню у світовому господарстві.

Історичні особливості прояву нерівномірності. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від колоніального періоду. Розширення промислового виробництва в метрополіях при недостатній забезпеченості деяких з них мінеральними ресурсами стимулювало розвиток видобувних галузей у колоніях. Відносно невисокий вміст металів, особливо кольорових, вимагало організації їх переробки на місце, аби уникнути великих транспортних витрат. Так, Японія до Другої світової війни створила в Кореї великі металургійні і хімічні виробництва, продукція яких вивозилася в метрополію. Напередодні Другий світової війни Корея перевершувала всі азіатські країни, разом узяті, по обсягу виробленої продукції хімії і чорної металургії.

У 1938 р. на 12 колоній, залежних країн і територій (Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, Індія, Колумбія, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Корея) приходилося 73,3% продукції обробної промисловості всієї залежної периферії, у 1949 - 70,1%.

В 50-60-ті роки з'явилося ще 10 країн (Венесуела, Індонезія, Іран, Марокко, Нігерія, Пакистан, Перу, Пуерто-Рико, Саудівська Аравія, Чилі), питома вага яких у промисловому виробництві країн, що розвиваються почав швидко рости і досяг у 1973 17,2%. У наступні роки в силу політичних потрясінь у ряді перерахованих вище країн темпи виробництва промислового всієї групи сповільнилися і їхня питома вага не змінився.

У 70-і роки в промисловому виробництві причиною підвищення кількості латиноамериканських країн. Зростання відбувалося на тлі досить різкій нерівномірності їх економічного розвитку і визначався декількома країнами, насамперед Бразилією і Мексикою. У початку 80-х років на території цих країн вироблялося понад 3 / 5 ВВП регіону, а на початку 50-х років - трохи більше 2 / 5.

Такі тенденції в той період були характерні для нафтовидобувних країн Середнього та Близького Сходу, частка яких збільшилася з 15 до 19% ВВП країн, що розвиваються. Таке прискорення розвитку пояснювалося нафтовим бумом 70-х років. В інших регіонах за винятком далекосхідних країн економічне зростання виявився уповільненим.

Ряд країн у другій половині XX сторіччя досягав темпів економічного розвитку, які не мають аналогів для відповідної стадії господарського розвитку: Бразилія, КНР, Таїланд, Тайвань, Індонезія, Індія. Це призвело до великій різноманітності господарського розвитку країн світової периферії в 1960-1990 рр.. - Від - 2,7% в рік до 6,9% зростанні ВВП на душу населення. Одні країни домоглися вибухового росту, інші переживали різкий занепад. Південна Кореї, Тайвань, Сингапур досягли рівня соціально-економічного розвитку капіталістичних розвинених країн.

Позиції окремих країн і регіонів. У 90-ті роки за об'ємом ВВП, підраховано на основі поточних валютних курсів, троє з десяти найбільших економік світу відносилися до країнам, що розвиваються - КНР, Індія, Бразилія. За обсягом ВВП, підраховано на підставі паритету купівельної спроможності валют, 4 країни - КНР, Індія, Бразилія, Мексика - входили до числа 10 найбільших господарств світу. По цьому методі підрахунку КНР займає друге місце у світі, уступаючи тільки США.

В результаті різниці в економічній динаміці позначилися більші відмінності у рівні економічного розвитку серед груп країн і регіонів. Якщо в промислово розвинених країнах Заходу розходження в рівнях прибутку на душу населення скоротилися за останні піввіку, то на периферії світового господарства вони збільшилися.

Відносний показник рівня розвитку країн Тропічної Африки Латинської Америки і за другий половину XX ст. скоротився у два рази.Економічний рівень країн Азії значно зріс, що було досягнуто за рахунок країн Східної та Південно-Східної Азії, а також Індії. Наприкінці сторіччя рівні середньодушових показників ВВП у багатьох країнах, що розвиваються були ще нижче, ніж у провідних країнах на початку XX ст.Диференціація соціально-економічного розвитку призвела до розмивання певного політичного та соціально-економічної єдності, що складалася після краху колоніального панування західних країн.

Фактори і умови нерівномірності. Зміна економічного становища окремих країн, груп країн визначається різними факторами та умовами. Це відмінності в масштабах національного господарства, наділеного мінеральними ресурсами, в підходах до здійснення стратегій розвитку, в умовах міжнародної торгівлі, в демографічній ситуації, тягаря зовнішньої заборгованості.

Країни розвивалися різними шляхами, використовуючи різні моделі економічного розвитку. Високі темпи зростання досягалися за рахунок високої норми нагромадження, використання сучасних технологій, високої продуктивності праці. Ці функції росту здійснювалися за сполученні ринкових ініціатив, державного регулювання і підприємництва. Досвід східно-азіатських країн показав, що урядові бюрократи можуть розміщати ресурси настільки ж ефективно, як і приватні ринки.

Для ряду країн важливу роль відіграла геополітичне положення. Зокрема, в 50-70-і роки Малайзія, Таїланду, Тайвань, Корея Південна виступали опорними пунктами у боротьбі проти соціалізму. Практично у всіх цих країнах існували диктаторські або близькі до них режими, в силу цього вони виявилися в сфері особливих економічних інтересів західних держав, перш за все США і Японії. На частку цих країн доводилася майже половина позикового капіталу, що прямував західними країнами, що розвиваються.